Мій біль – Афганістан.
Мета: розширити знання учнів
про історичні події афганської війни; виховувати повагу і
шану до воїнів-інтернаціоналістів, до трагічної сторінки нашої історії;
розповісти про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті
полеглим воїнам-афганцям.
Обладнання: свічка, відеофільм, тлумачний словник,
збірка віршів про події в Афганістані, мультимедійне устаткування.
Ти – вічний біль, Афганістан,
Ти – наш неспокій.
І не злічить глибоких ран
В борні жорстокій.
І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –
Не всі вернулися сини із тих ночей…
Афганська війна
тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших
солдат. А тоді ж, йдучи у пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим,
що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.
Кажуть, що час – найкращі
ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі
керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.
27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро
ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану
для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії
Афганістану.
…Вся вулиця на службу
проводжала
Улюбленця свойого – Василя,
А парубчак потрапив до
Афганістану.
Там уже не служба. Там –
війна!..
Афганістан –
проклятий ти батьками ,
всіх тих
синів, котрих ти вербував.
Бо
їх серця скривавлені ножами ,
у
кожну мить, як
воїн помирав.
За
що ж боролись,
що там здобували?
Добробут, волю,
Боже, це ж вуаль?
Прокляті битви,
що життя ламали,
несли в
собі лиш сльози
і печаль .
Афганські гори,
кров’ю, ви, омиті,
тих
юних тіл, що
гинули в бою.
І,
ви пекельні, горем
оповиті,
а
мертвим душам місце
у раю.
Ви
відчували запах смерті
в битві ,
і
кожен спраглий подих
до життя ,
жага і
віра, сплетені в
молитві,
думки юнців,
їх щире каяття.
Афганістан –
твоя війна це сльози
,
братів, сестер
і ледь живих батьків,
жахлива спека
і страшні морози ,
навіки в
пам’яті відважних юнаків .
Пройшли роки,
війну ж ту не
забути,
бо
кожен воїн, що
вернувсь живим
згадає тих
кого не повернути
бо
й вірний друг
там згинув молодим .
Ми повинні розумі
трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан
пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших
солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала
усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Що ж то за країна,
що завдала нам стільки болю, горя, смутку?
Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.
Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність.
У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “маджахетів”(“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.
Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми щойно говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному НДПА реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.
Про те, що
готують введення обмеженого контингенту в Афганістан , звичайно не знали. Але
було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що вони
виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони,
сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”. Вони вірили і
думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів.
В Україну з
Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти. Слава
Богу, “чорний тюльпан” не привіз їхніх домовин. Тож надія не помирає. Держава,
не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у
матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм
обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами…
…Літо проминуло, і пройшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю?..
Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається життя.
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала
глухо цинкова труна,
Нестерпно
пахло тополиним листом
І
плач дівочий танув, як струна.
Руда
земля розверзлась чорнорото.
Чекає
хижо мовчки на своє,
А
мати на колінах у болоті обмацує труну:
Чи
ж там він є?!!
Стоять,
відводять очі в бік солдати
І
шепотить сержантик ледве чуть:
Не
велено… Не можна відкривати…
Не
велено…
Уже
струмки течуть, уже весна така глибока, рання.
Учора
вже летіли журавлі.
Таке
врочисте вийшло поховання:
Школярики
стоять, учителі.
А
голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться
кричати на весь світ…
Кого
клясти, кого назвати винним?
І
що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На
хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися
братики малі -
В
селі ховали воїна-солдата,
У
мирному вкраїнському селі.
Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72 чоловіки залишились у полоні або пропали.
Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання.
Коли б ми так пом’янули кожного вбитого в Афганістані, то нам довелось би
мовчати 250 годин це майже 11 діб. Тож помовчимо хоча б хвилину.
Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.
Кількість загиблих збільшувалася б з кожним днем. Але, слава Богу, нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.
Восени 1988 року за
наказом Москви розпочалася операція “Тайфун”. Радянська авіація завдала
нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою
мали виводити війська.
15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військ афганської війни!!!
Над головами воїнів -
афганців свистіли кулі. Кожна хвилина їхнього життя могла стати останньою. Але
їм випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки.
Мамо. Рідна моя, мамо.
Я
вже далеко від оселі.
В
чужій країні, за "Салангом",
Де
гори, спека і пустелі.
Я
знаю, що немає в тебе сну,
Коли
поїхав я "за річку".
З
тих пір ти посивіла враз...
Не
засипаєш кожну нічку...
Щоб
повернувся я додому -
Ти
Бога молиш... Щохвилини...
Я
повернуся, мамо! І побачу
Зелені
наші полонини!
Я
обніму тебе і сам заплачу.
Промовлю
тихо: "Я з тобою.
Ніхто
нас не розлучить більш
Несправедливою
"війною".
Бог
допоміг нам! Та молитва,
Яка
злітала з вуст твоїх,
Бар’єром
стала перед смертю!
Сина
залишила в живих!
Давайте ж і ми з вами
будемо пам’ятати воїнів-ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов
через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони
цього заслуговують.
Завантажити у форматі .doc
Завантажити у форматі .doc